Розділ З

Готель «Китовий фонтан»

Увійшовши під гостроверхий дах готелю «Китовий фонтан», ви опинитесь у просторій кімнаті з низькою стелею, обшальованій ветхими дерев'яними панелями, що нагадують борти старого корабля смертників. З одного боку на стіні висить величезна картина, засмальцьована і така пошарпана, що, роздивляючись її у тьмяному навколишньому освітленні, ви змогли б утямити, що воно на ній набазграно, лише після тривалого та сумлінного дослідження, раз по раз залучаючи до нього сусідів і знову повертаючись до зображення. Там скупчено стільки різних тіней і напівтіней, що спершу вам здається, ніби перед вами полотно молодого і талановитого маляра, який узяв собі за мету Розділ З зобразити чарівливе безладдя тих часів, коли Нова Англія славилася відьмами[79]. Проте після довгого й уважного споглядання та тривалих роздумів, а особливо після того, як зрештою розчинене вікно у протилежному кутку кімнати, ви все ж зробите висновок, що така думка, попри всю свою безглуздість, не є безпідставною. Але вас бентежить і пригнічує якесь довгасте, звивисте страхіття, що чорним громаддям зависло посередині картини над трьома невиразними блакитними вертикальними лініями, які пливуть у каламутній пінистій глибині. Оце картина, нівроку! Якась непевна, водяниста, розпливчаста – нервовій людині від неї може стати зле. І водночас у ній є щось величне, хоча й незбагненне, якась неосяжна загадка, і Розділ З вона вабить вас до себе знову та й знов, поки ви мимохіть не дасте собі клятви будь‑що дізнатися, що ж означає ця химерна картина. Часом у голові промайне осяйна, та, на жаль, хибна думка: це буремна ніч на Чорному морі! Надприродна боротьба чотирьох стихій! Ураган над вересовою пусткою! Зима у Гіпербореї! Початок кригоходу на ріці Часу… Проте всі ці вигадки врешті‑решт блякнуть перед страхітливою масою в центрі картини. Коли зрозумієш, що це, стане зрозумілим і все інше. Стривайте, а чи не нагадує це якусь велетенську рибу? Можливо, навіть самого левіафана? Та й справді, за моїм кінцевим Розділ З припущенням, що почасти грунтується на спільній думці багатьох літніх людей, з якими я розмовляв на цю тему, ідея живописця полягає в наступному. На картині зображений китобій, що потрапив у лютий шторм біля мису Горн; океан шалено шарпає з боку на бік напівзатоплений корабель, і лише три голі щогли маячать над водою; а згори величезний розлючений кит, що збирається перестрибнути через корабель, зображений саме тієї страшної миті, коли він падає на щогли, наче на три гігантських рожни.

Усю стіну навпроти прикрашали дикунські списи та дротики. Тут були дерев'яні палиці, рясно втикані блискучими зубами і схожі на кістяні пилки Розділ З або ж оздоблені бунчуками з людського волосся. Одне з цих убивчих знарядь за формою нагадувало серп з великим вигнутим держаком і викликало в уяві ту широку дугу, яку описує в траві довга коса. Поглянувши на нього, ви здригалися і запитували себе, який лютий дикун‑канібал колись збирав свій смертний урожай цим жахливим серпом. Поряд висіли старі іржаві китобійні гарпуни й остроги, покручені та поламані. З деякими з них були пов'язані цікаві історії. Ось цією острогою, що колись була такою довгою й прямою, а тепер покривилася навіки, півстоліття тому Натан Суейн встиг убити між ранковою та вечірньою зорею п'ятнадцять Розділ З китів. А отой гарпун, що тепер схожий на штопор, колись був кинутий у яванських водах, але кит вирвався і втік, а вбитий був через багато років біля мису Бланко[80]. Гарпун встромився у хвіст чудиська, але за цей час, наче голка, що плаває в тілі людини, подолав шлях у сорок футів і був знайдений у м'ясі китового горба.



Перетнувши цю похмуру кімнату, ви через низький склепінчастий коридор, зроблений, слід гадати, на місці великого центрального вогнища – бо вздовж його стін тягнеться кілька малих вогнищ, – потрапите до буфетної. Ця кімната виглядає іще похмурішою; над головою у вас стирчать такі важелезні балки, а Розділ З під ногами лежать такі трухляві та шкарубкі дошки, що вам здається, наче ви в кубрику старого корабля – особливо якщо дія відбувається буремної ночі, коли цей ветхий ковчег, що стоїть на якорі у своєму закутні, двигтить від поривів вітру. Збоку, біля стіни, тулився довгий, низький, схожий на полицю стіл, загромаджений скляними ящиками, скло в яких потріскалося, – в них зберігалися різні вкриті пилюкою дивовижні речі, зібрані з усіх кінців нашого широкого світу. У дальньому кінці кімнати маячив шинквас – темна споруда, що за формою нагадувала голову гренландського кита. І не дивно – адже це справді була величезна аркоподібна китова щелепа, така широка, що Розділ З під нею, мабуть, проїхав би цілий екіпаж. Усередині вона була завішана старими полицями, на яких купчилися старовинні карафки, пляшки, баклаги; і в цій страховидній пащеці, наче другий Йона[81](до речі, саме так його і називали), метушився маленький зморшкуватий дідок, що лупив з моряків за лихоманку і погибель потрійну ціну готівкою.

Склянки, у які він хлюпав свою отруту, були жахливі. Ззовні вони мали правильну циліндричну форму, але зсередини зелене порожнисте скло якось химерно звужувалося донизу, і дінця ставали оманливо товстими. На стінках у склі були неоковирно нашкрябані паралельні меридіани, що оперізували ці злодійські келихи. Якщо вам наливали до однієї позначки, це Розділ З коштувало пенні, до другої – ще пенні, і таким чином аж по самі вінця: звичайна порція китобоя, яку ви можете отримати за шилінг.

Ступивши до кімнати, я побачив за столом компанію молодих моряків, які при тьмяному світлі розглядали ті заморські дива. Я роззирнувся довкола, відшукав хазяїна і, сповістивши його про свій намір зняти в нього кімнату, почув у відповідь, що готель і так повнісінький, немає жодного вільного ліжка.

– Утім, стривайте, – ляснувши себе по лобі, спохопився він. – Ви не заперечуватимете, коли я запропоную вам лягти в одне ліжко з гарпунером? Якщо ви маєте намір податися в китобої, то вам треба Розділ З до такого звикати.

Я відповів йому, що не люблю спати з кимось в одному ліжку, попри те, що, може, колись і зможу пристати на таку пропозицію; утім зараз усе залежить від того, що за людина цей гарпунер; а якщо в нього (хазяїна) справді немає іншого місця і якщо гарпунер виявиться не такий уже й осоружний, то, звісно, я краще погоджуся провести ніч під половиною ковдри, якою поділиться зі мною чесна людина, ніж під нічним небом на морозі, та ще в чужому місті.

– Отож‑бо й воно! Ну то гаразд, посидьте трошки. Може, з'їсте що‑небудь? Вечеря Розділ З ось‑ось поспіне.

Я сів на дерев'яну лаву, що була порізьблена вздовж і впоперек не менш, як лави в парку Беттері. На її другому кінці сидів зігнутий, мов дуга, з широко розставленими колінами матрос і, поринувши у свої думи, кишеньковим ножем прикрашав сидіння. Він намагався зобразити корабель, що йде під усіма вітрилами, та, на мій погляд, був невеликим майстром.

Зрештою нас усіх – чоловік п'ять чи шість – запросили до столу, що його накрили в сусідній кімнаті. Там було, далебі, так холодно, як в Ісландії; вогню хазяїн не запалив, – то вже було б занадто. Тьмяно блимали дві свічки в кручених Розділ З свічниках. Нам довелося застебнути на всі ґудзики свої матроські куртки і гріти задубілі пальці об кухлі з окропом. Але частування було просто чудовим. Картопля з м'ясом, а потім ще й яблука, запечені в тісті! Боже милостивий, запечені в тісті яблука до вечері! Якийсь парубок у зеленому бушлаті уминав ці яблука, аж за вухами лящало.

– Гей, хлопче, – зауважив хазяїн, – начувайся, сьогодні вночі тебе душитиме домовик.

– Хазяїне, – спитав я пошепки, – це не мій гарпунер?

– Нє, – відповів він, зловтішно всміхнувшись, – твій гарпунер – досить‑таки непевний чоловік. І він нізащо не їстиме запечених яблук, нє! Він їсть самі біфштекси, і тільки з кров'ю Розділ З.

– Одне слово, чортяка з рогами, – сказав я. – А де ж він? Тут?

– Скоро прийде, – відповів хазяїн.

Цей «рогатий» гарпунер уже наганяв на мене острах. Про всяк випадок я вирішив, коли нам все ж таки доведеться спати разом, то я змушу його роздягтися і лягти в ліжко першим.

Вечеря скінчилася, і все товариство знову подалося до буфетної, де я, аби згаяти час, почав за ним спостерігати.

Нараз іззовні залунали гучні крики. Хазяїн звів голову і мовив: «Це команда «Касатки»! Я вранці прочитав, що «Касатка» з'явилася на рейді. Плавали три роки і прибули з повними трюмами. Оце, панове, справді Розділ З цікаво! Зараз поспитаємо, що нового на Фіджі».

У передпокої загрюкали матроські чоботи, двері розчахнулися навстіж, і до кімнати увірвалася зграя диких морських вовків – чи то пак, лютих лабрадорських ведмедів, бо саме на них скидалися ці люди в теплих кошлатих светрах і намотаних на голови вовняних шарфах, усі в дранті та лахмітті, з бурульками в обмерзлих бородах. Вони щойно зійшли зі свого корабля і одразу ж попрямували сюди. Тому не дивно, що вони взяли курс на китову пащеку – шинквас, де метушливий дідок Йона одразу ж тицьнув кожному повну по вінця склянку вина. Один із новоприбулих поскаржився на сильну Розділ З нежить, і Йона приготував для нього величезну порцію джину, змішаного з патокою, що вельми нагадував дьоготь, але, як він присягався, являв собою королівський засіб від нежитю та катару, і свіжих, і застарілих, хоч би де вони вас не заскочили – поблизу лабрадорських берегів чи з вітряного боку айсберга.

Невдовзі вони захмеліли, як ото зазвичай трапляється навіть із досвідченими пияками, коли вони після плавання вперше зійдуть на берег, і розходилися не на жарт. Проте я помітив, що один із них тримався трохи осторонь своїх приятелів. І хоч було помітно, що він соромиться своїм тверезим обличчям псувати їм гульню, втім поводився він скромніше за них Розділ З. Цей чоловік одразу мене зацікавив; і позаяк морські боги згодом обрали мені його у приятелі (хоча й у ролі німого, принаймні на сторінках цієї оповіді), я спробую дати його портрет. На зріст він був футів шести, мав широкі плечі й груди – справжній тобі кесон для водолазних робіт. Мені нечасто траплялося бачити такого кремезного чолов'ягу. Його лице було темно‑брунатним від засмаги, і на ньому яскраво вирізнялися сліпучо‑білі зуби. Але в імлистій вологій глибині його очей ховалися якісь спогади, що, певно, були не надто веселими. З того, як він говорив, було зрозуміло, що він є мешканцем півдня, а Розділ З кремезна статура давала підстави припустити, що це горець з Алеганського хребта. Коли бурхливі веселощі його приятелів сягнули свого піку, цей чоловік тихенько вийшов з кімнати, і я більше не бачив його, аж доти, поки він не став моїм супутником на кораблі. Проте за кілька хвилин товариші помітили його відсутність. Мабуть, вони з якоїсь причини дуже його любили, бо одразу зчинили галас: «Балкінгтон! Балкінгтон! Де Балкінгтон?» – і відразу подалися вслід за ним.

Було вже близько дев'ятої. Після цього бучного бенкету в кімнаті залягла майже неприродна тиша, і я зрадів ідеї, що навернулася мені в голову перед приходом матросів.

Ніхто Розділ З не любить спати удвох. Слово честі, навіть з рідним братом краще спати нарізно. Я не знаю, в чому тут річ, але люди схильні спати на самоті. А коли вже йдеться про те, щоб спати з чужою, незнайомою людиною, у незнайомому готелі, у незнайомому місті, а цей незнайомий до того ж іще й гарпунер, – вас охоплює внутрішній протест. Справді, не було ніяких переконливих підстав для того, щоб я – нехай навіть як матрос – спав з кимось в одному ліжку, бо матроси в морі сплять удвох не частіше, ніж нежонаті королі на суші. Звичайно, сплять усі в одному приміщенні, але Розділ З в кожного є своє ліжко, кожен укривається своєю ковдрою і спить у своїй власній шкурі.

Що більше думав я про гарпунера, то менше мене приваблювала перспектива спати з ним під однією ковдрою. Можна було припустити, що позаяк він гарпунер, то білизна в нього аж ніяк не сніжно‑біла. Мене аж трусило. До того ж година була пізня, і добропорядний гарпунер міг би вже повернутися й узяти курс на ліжко. Ану, коли він приплентається опівночі і впаде просто на мене? Хіба я знаю, з якого вертепу він приповзе?

– Хазяїне! Я передумав щодо гарпунера, я з ним не спатиму. Переночую отут Розділ З на лаві.

– Як собі хочете. Шкода, я не можу дати вам скатертину замість ліжника, а дошки тут збіса шкарубкі – бачте, які кострубаті. Ану стривайте, друже, у мене в буфеті є рубанок. Стривайте, зараз усе владнаємо.

Сказавши це, хазяїн витяг рубанок, стер із лави пилюку своїм ветхим шовковим носовиком, заходився стругати моє ліжко, шкірячись у глузливій посмішці. Ошурки так і розліталися врізнобіч, поки рубанок не спіткнувся об якийсь надто міцний сучок. Хазяїн мало не зчесав собі руку, і я став благати його, щоб він облишив своє заняття: для мене це ліжко і таким буде м'яке, до того ж я Розділ З добре знаю, що ніколи з соснової дошки не зробиш пухової постелі. Тоді він знову вишкірився, прибрав ошурки, вкинув їх у велику грубу посеред кімнати і взявся до своїх справ, покинувши мене тужити на самоті.

Я спробував лягти на лаву, і з'ясувалося, що вона закоротка для мене на цілий фут; проте це можна було виправити за допомогою стільця. Але вона була ще й на фут вужчою, ніж потрібно, а друга лава в цій кімнаті – на чотири фути вища за цю; тож зіставити їх разом було неможливо. Тоді я вмостив свою лаву вздовж вільної стіни, але не впритул, а трохи подалі Розділ З, щоб втулити свою спину у проміжку. Та невдовзі я відчув, що мене проймає холодом з вікна, і збагнув усю недоречність свого задуму; тим паче що другий потік холодного повітря йшов від стареньких вхідних дверей, перетинаючись з першим, і вони утворювали цілий вир малих вітерців просто поряд із тим місцем, де я мав провести ніч. Чорти б його взяли, того гарпунера, подумав я; та стривайте, я ж можу його випередити – зачинити засув ізсередини, лягти в його ліжко, і тоді нехай він гамселить у двері скільки йому заманеться – я все одно не прокинуся. Ця думка видалася мені привабливою, але, поміркувавши ще трохи Розділ З, я від неї відмовився. Хтозна, може, вранці, переступивши поріг, я наштовхнуся на гарпунера, а він одним ударом кулака звалить мене з ніг!

Я знову роззирнувся довкола, проте не побачив іншої можливості провести ніч, окрім перспективи спати в чужому ліжку, і вирішив, що, може, й не варто так вороже ставитися до незнайомого мені гарпунера. Зачекаю ще трохи, подумав я, адже невдовзі він має прийти. Я роздивлюся його як слід, і дасть Бог, ми з ним чудово переночуємо разом!

Проте час збігав, інші мешканці по одному, по двоє і по троє входили до готелю і розходилися по своїх Розділ З кімнатах, а мій гарпунер не з'являвся.

– Хазяїне, – мовив я, – що ж то за один? Чи він завжди так пізно приходить?

Уже було близько півночі.

Хазяїн знову посміхнувся своєю глузливою посмішкою, наче чимось тішився, що було недосяжне для мого розуміння.

– Нє, – відповів він, – зазвичай він повертається рано. Хто пізно ходить, той сам собі шкодить. Та сьогодні він пішов торгувати. Оце не доберу розуму, де його нечистий носить – чи голову свою ніяк не продасть?

– Продати свою голову? Що це ви таке кажете? – Я почав лютитися. – Може, ви маєте на увазі, хазяїне, що святого суботнього вечора, чи то радше святого недільного ранку, ваш гарпунер Розділ З ходить містом і продає свою голову?

– Атож, – підтвердив хазяїн. – Я його попередив, що продавати її тут – марна річ: на ринку їх і так повно.

– Чого повно? – заволав я.

– Голів, чого ж іще. А що, хіба в цім світі не забагато голів?

– Знаєте що, хазяїне, – незворушно мовив я, – кажіть це комусь іншому, а не мені – я не такий зелений.

– Може, й так, – погодився він, вистругуючи з палички зубочистку. – Та будете ви не зеленим, а чорним, коли цей гарпунер почує, як ви ганите його голову.

– Я провалю йому дурну його голову! – знову не втримався я. Ці балачки неабияк мене дратували Розділ З.

– А вона вже провалена.

– Провалена? Цебто як провалена?

– Авжеж, провалена. Тому він, певно, і продати її не може.

– Хазяїне, – мовив я і ступив до нього, холодний, мов Гекла[82]у заметіль. – Хазяїне, покиньте стругати зубочистку. Ми з вами мусимо порозумітися, і якнайшвидше. Я прийшов до вашого готелю і спитав про ліжко, а ви сказали, що можете запропонувати мені лише половину і що друга половина належить якомусь гарпунерові. І про цього гарпунера, якого я ще не бачив, ви верзете мені якісь нісенітниці, так, ніби навмисне хочете налаштувати мене проти чоловіка, з яким мені доведеться спати в одному ліжку і з яким Розділ З мене, таким чином, будуть пов'язувати близькі та конфіденційні стосунки. Тому я вимагаю, щоб ви, хазяїне, покинули говорити загадками і пояснили мені, що за чоловік цей гарпунер і чи буду я в безпеці, якщо погоджуся провести з ним ніч. І насамперед, хазяїне, ви маєте визнати, що ця історія з продажем голови – ваша вигадка, бо в іншому разі я вважатиму її за беззаперечний доказ того, що ваш гарпунер не при здоровому глузді, а мені аж ніяк не хочеться спати з божевільним; а вас, сер, – так, так, хазяїне, саме вас, – за свідомий замір змусити мене до цього я залюбки Розділ З притягну до суду.

– Отакої! – мовив хазяїн, відсапуючись. – Цікава балачка, надто коли дехто ще й заговорюється. Та ви даремно так розходилися. Цей гарпунер, про якого я вам казав, щойно повернувся з плавання південними морями, а там він накупив багацько новозеландських набальзамованих голів (тут вони у великій ціні), і всі вже попродав, крім однієї: сьогодні він хотів обов'язково її продати, бо завтра ж неділя, а це вже справжнє неподобство – продавати людські голови на вулиці, якою люди йдуть до церкви. Минулої неділі я вчасно спинив його, коли він хотів був вийти до міста з чотирма головами на мотузці – наче якась низка цибулин Розділ З, їй‑право!

Таке пояснення розвіяло таємницю, яка щойно здавалася мені незбагненною, і довело, що хазяїн, можливо, і на думці не мав з мене глузувати; але що я міг подумати про гарпунера, який в ніч з суботи на неділю блукав вулицями у такій злодійській справі, як торгівля головами мертвих язичників?

– Ви вже мені повірте, хазяїне, цей гарпунер – людина небезпечна.

– Платить він вчасно, – відповів хазяїн. – Погляньте, вже давно споночіло, пора спати. Кажу вам, ліжко там просто чудове. Ми з Салі спали на цьому ліжку з тої ночі, як побралися. Дебеле, міцне ліжко. Двом місця з головою вистачить – хоч танцюй. Поки ми на ньому Розділ З спали, Сал клала в ногах ще й нашого Сема і малого Джонні. Та одного разу мені наснилася якась бридня, я став хвицатись і скинув Сема на підлогу, і він мало не зламав руку. Отоді Сал і сказала, що це не діло. Та ходімо мерщій, самі подивитеся.

Кажучи це, він запалив свічку і тицьнув її мені, пропускаючи мене вперед. Я все ще вагався, і він, кинувши погляд на дзиґарі в кутку кімнати, вигукнув:

– От і неділя! Цієї ночі ви вже не побачите свого гарпунера. Певно, став на якір деінде. Ходіть‑бо, ходіть! Ви йдете чи ні?

Я Розділ З повагався ще мить, потім ми зійшли сходами нагору, і я опинився в тісній, промерзлій, мов устрична мушля, комірчині, посеред якої справді стояло страховидне ліжко – таке велетенське, що в ньому вільно могли б лягти спати чотири гарпунери.

– Отож, – сказав хазяїн і поставив свічку на стару матроську скриню, що правила за підставку для умивального таза і за стіл, – влаштовуйтесь зручненько. На добраніч.

Я відвів погляд від ліжка, озирнувся, та його вже не було.

Тоді я відгорнув ковдру і схилився над постіллю. Вона не була вишуканою, але після ретельного вивчення я визнав, що в неї можна лягти. Потім я почав роздивлятися кімнату Розділ З, проте не побачив тут інших меблів, окрім ліжка, скрині‑столу, сяк‑так збитої полиці, чотирьох стін і камінного екрана, обклеєного картинками із зображенням чоловіка, який убиває кита. З предметів, що не належали до умеблювання кімнати, тут містилося складне і перетягнуте мотузками ліжко, кинуте в куток на підлогу, а замість сухопутної валізи – великий матроський мішок, у який, напевне, був запхнутий весь гардероб гарпунера. Крім того, на полиці над каміном лежала низка кістяних рибальських гачків чудернацької форми, а в головах коло ліжка стояв довгий гарпун.

А що це лежить там, на скрині? Я взяв цю річ у руки, підніс до світла Розділ З, помацав, понюхав і всіляко намагався зробити хоч якийсь висновок щодо її призначення. Я міг порівняти її хіба що з великим килимком, оздобленим по краях маленькими дзвіночками – наче голки плямистого дикобраза на халявах індіанських мокасинів. Посередині цього килимка був отвір, точніше, вузький розріз, подібний до того, що ми бачимо в плащах‑пончо. Та хіба міг гарпунер при здоровому глузді нап'ясти на себе цей килимок і в такій удяганці блукати міськими вулицями? Я знічев'я приміряв його на себе, і він, наче мішок з поклажею, прихилив мене до землі – цупкий, кошлатий і, як мені здалося, вогкуватий – не інакше як Розділ З таємничий гарпунер розгулював у ньому під дощем. У цьому вбранні я підійшов до уламка дзеркала, притуленого до стіни. Такого одоробла я ще в житті не бачив! Я так квапився здерти його з себе, що мало не задихнувся.

Потім я сів на край ліжка і почав розмірковувати про гарпунера, що торгує головами, та про його килим. Посидівши так деякий час, я встав, зняв бушлат і продовжив свої роздуми посередині кімнати. Потім зняв куртку і ще трохи поміркував у сорочці. Але, напівроздягнений, я почав замерзати; і, згадавши запевнення хазяїна, що гарпунер сьогодні вже не повернеться, бо година надто пізня, я без Розділ З жодних вагань роззувся, скинув підштані, задув свічку і, впавши на ліжко, віддався на милість долі.

Що було напхано в матрас – об'їдені кукурудзяні качани чи биті глечики, – сказати не можу, але я довго крутився в ліжку і не міг заснути. Зрештою я задрімав і вже майже відплив із попутним вітром у царину видінь, коли раптом у коридорі загупали важкі кроки і зблиснуло світло.

Боже праведний, подумав я, це ж, мабуть, гарпунер – клятий торговець головами, бодай йому добра не було! Я лежав нерухомо, вирішивши не говорити ні слова, поки не заговорять до мене. Незнайомий, тримаючи в одній руці свічку, а в другій славнозвісну Розділ З новозеландську голову, ступив до кімнати і, навіть не поглянувши на ліжко, поставив свічку на підлозі в дальньому кутку, а тоді почав шарпати мотузки, що перетягували великий мішок, про який я вже згадував. Я аж пропадав з цікавості, так мені хотілося побачити його обличчя; але він, вовтузячись біля мішка, не позирав у мій бік. Нарешті він упорався з мотузками, озирнувся… О леле! Що я побачив! Оце мармиза! Темно‑червона з жовтим відтінком, вона була поцяткована великими чорними квадратами. І отака потороча буде моїм товаришем! Мабуть, він з кимось побився, йому порізали пику і лікар заклеїв її пластиром. Та Розділ З наступної миті він повернув лице до світла, і я побачив, що ці чорні квадрати на щоках – не пластирі. Це були просто якісь плями на шкірі. Спершу я не знав, що подумати, але потім здогадався. У пам'яті зринула розповідь про білого чоловіка – також китобоя, – котрий потрапив у полон до канібалів, і вони зробили йому татуювання. Я вирішив, що цей гарпунер під час своїх подорожей теж утрапив у таку халепу. Ну то нехай, подумав я зрештою. Це ж тільки його зовнішність, а людина може лишатися порядною в будь‑якій шкірі. Та як пояснити нелюдський колір його обличчя, вірніше, колір Розділ З тих його ділянок, що лежать поза чорними квадратами і не зачеплені татуюванням? Щоправда, може бути, що це сильна тропічна засмага, але я ніколи не чув, щоб під південним сонцем біла людина засмагла до червоно‑жовтого кольору. А втім, я ж ніколи не бував у Південних морях; можливо, тамтешнє сонце впливає на шкіру отаким дивним чином. Поки всі ці думки, наче блискавки, спалахували в моїй голові, гарпунер все ще не помічав мене. Впоравшись із мішком, він відкрив його, понишпорив у ньому і витяг щось подібне до томагавка і якусь торбу з тюленячої шкіри. Поклавши все це на стару скриню, він узяв новозеландську голову Розділ З – виглядала вона просто огидно – і запхнув її в мішок. Потім він скинув капелюха – нового бобрового капелюха, – і я ледь не скрикнув від подиву. У нього на голові не було волосся – принаймні такого, про яке варто було б згадувати, – окрім малого чорного кудлика, закрученого над самим чолом. Ця гола червона голова була достоту схожа на зотлілий череп. Якби незнайомий не затуляв мені шлях до дверей, я б прожогом вибіг із кімнати – швидше, ніж я, бувало, міг упоратись із найсмачнішим обідом.

Але навіть за такої ситуації я почав міркувати про те, як непомітно вислизнути крізь вікно; от тільки кімната містилася на Розділ З третьому поверсі. Я не боягуз, але цей червонопикий душогуб – торгівець головами – був чимось недосяжним для мого розуміння. Незнання – матір страху, і, щиро кажучи, я був геть спантеличений і збентежений цим видовиськом. Тепер я боявся цього незнайомого, мов сатани, що глухої ночі увірвався до кімнати. Щиро кажучи, я так перелякався, що не смів навіть озватися до нього і зажадати якогось пояснення стосовно всього, що здавалося мені таким загадковим. Тим часом він продовжував роздягатись і зрештою оголив груди й руки. Не зійти мені з цього місця, коли я брешу, але ж згадані частини його тіла, що зазвичай приховані Розділ З під одежею, були такі самі картаті, як і обличчя; спина теж була вкрита чорними квадратами, наче він щойно повернувся з Тридцятирічної війни[83], весь посічений і заліплений пластиром. І це ще не все – ноги також були поцятковані, наче зграйка темно‑зелених жабенят лізла по пальмових стовбурах. Тепер я зрозумів, що це якийсь лютий дикун, котрий у Південних морях ступив на борт китобійного судна і таким чином потрапив до християнського світу. Я аж сіпався від жаху. До того ж він торгує головами… можливо, головами своїх одноплемінників. А що, коли він уподобає мою голову? Господи! А томагавк який жахливий!

Та я вже не Розділ З мав часу лякатися, бо тепер дикун взявся робити якісь вправи, які прикували мою увагу і остаточно переконали мене в тому, що це язичник. Підійшовши до свого бахматого пончо, чи плаща, чи накидки – не знаю, як назвати цю одежину, – що його почепив дикун перед цим на спинку стільця, він почав порпатись у його кишенях і нарешті видобув звідти якесь дивне скоцюрблене опудало, достоту такого кольору, як триденне конголезьке немовля. Згадавши про висушену голову, я вже ладен був подумати, що ця чорна істота – справжнє немовля, законсервоване у подібний спосіб; але, завваживши, що ця річ тверда мов камінь, і виблискує, як шматок Розділ З полірованого чорного дерева, я вирішив, що це просто дерев'яний божок; і так воно й було насправді. Я раптом побачив, що дикун підходить до порожнього каміна, відхиляє екран і ставить свого скоцюрбленого божка, наче кеглю, під склепінням вогнища. Бічні стінки каміна і його цегляна паща були вкриті товстим шаром кіптяви, і я подумав, що цей камін якнайкраще може правити за олтар, чи то радше капище для африканського бога.

Я повів очима в бік напіввидимого божка і, попри те що почувався дуже непевно, почав спостерігати за розвитком подій. Дикун витяг із кишені жмені зо дві ошурок, акуратно висипав їх перед Розділ З ідолом, потім поклав зверху шматок морської галети і підпалив свічкою ошурки; запалав жертовний вогонь. Тоді він почав швидко тицяти пальці в полум'я, а ще швидше їх відсмикувати (при цьому, здається, сильно обпікся) і врешті‑решт вихопив галету з вогню. Потім він роздмухав вугілля, розгріб попіл і уклінно запропонував галету своєму чорношкірому ідолу. Проте малому бісеняті, певно, не смакувала така підгоріла страва; воно навіть не розтулило губів. Усі ці дивні дії супроводжувалися ще більш дивними низькими звуками, які видавав побожний ідолопоклонник; я гадаю, він сшвав молитовний речитатив чи свої поганські псалми, при цьому викривляючи обличчя у протиприродних корчах. Нарешті він загасив Розділ З вогонь, без будь‑якої поваги вихопив із каміна свого божка і недбало кинув його до кишені плаща, наче мисливець, що запихає в ягдташ убитого вальдшнепа.

Уся ця таємнича церемонія лише посилила моє збентеження, і, побачивши певні ознаки того, що ці важливі дії наближаються до свого завершення і він зараз попнеться до мене в ліжко, я зрозумів, що настала мить – зараз або ніколи! – поки світло ще не погашено, розвіяти чари, у полоні яких я перебував надто довго.

Утім, кілька секунд, протягом яких я міркував про те, як узятися до діла, стали для мене згубними. Він схопив зі Розділ З столу томагавк і якусь мить роздивлявся його з обуха, а потім швидко тицьнув у полум'я свічки, затис зубами руків'я і випустив хмару тютюнового диму. Наступної миті свічка погасла, і цей дикий канібал з томагавком у роті впав до мене у ліжко. Це вже було занадто! Я заволав від жаху, а він здивовано щось пробурмотів і взявся мене обмацувати.

Я, затинаючись, щось белькочучи, відсахнувся від нього до стіни і звідти почав благати його, щоб він – хоч би хто він був – не ворушився і дозволив мені встати й запалити свічку. Але його буркотливі відповіді одразу навели мене на думку, що він прозирав Розділ З зміст моїх слів дуже непевно.

– Хто ти в біса є? – вимовив він нарешті. – Ти не казати, я твій до біса вбити!

І палаючий томагавк у пітьмі окреслив криву лінію в мене над головою.

– Хазяїне! Благаю, Пітере Коффін! – волав я. – Хазяїне! Пробі! Коффін! Святі угодники, на поміч!

– Твій казати! Твій казати, хто є, а то я твій до біса вбити, – гримнув канібал, вимахуючи томагавком, із якого летіли на мене розпечені жарини; ще трохи – і білизна на мені загорілася б. Та цієї миті, на щастя, до кімнати ступив хазяїн із свічкою в руці, і я, схопившись із ліжка Розділ З, метнувся до нього.

– Ну‑бо, не бійтеся, – мовив він зі своєю звичною посмішкою, – наш Квіквег вас не скривдить.

– Ви облиште скалити зуби! – загорлав я. – Чому ви не сказали мені, що цей гарпунер – клятий канібал?

– Я гадав, що ви самі второпаєте; казав же вам, що він торгує головами в місті. Та ви не хвилюйтеся, не бійтеся, лягайте і спіть собі. Гей, Квіквеге! Чуєш, твій мене розуміти, цей чоловік буде з тобою спати, розуміє?

– Мій багато розуміє, – промимрив Квіквег, сидячи на ліжку і пихкаючи люлькою.

– Твій лізе сюди, – додав він, змахнувши у мій бік томагавком і відгорнувши край ковдри. І, їй‑богу, він Розділ З зробив це не просто ввічливо, а навіть, можна сказати, дуже уклінно й люб'язно. Якусь мить я стояв і дивився на нього. Коли не брати до уваги його татуювання, це загалом був чистий, миловидний канібал. Чого я так розходився, мовив я до себе, він така сама людина, як я, і в нього не менше причин боятися мене, ніж у мене – боятися його. Краще спати з тверезим канібалом, ніж із п'яним християнином.

– Хазяїне, – мовив я, – скажіть йому, щоб він заховав свого томагавка чи люльку, не знаю, що воно таке. Інакше кажучи, скажіть йому, щоб він не курив, і тоді Розділ З я ляжу з ним в одне ліжко. Мені не подобається, коли зі мною в ліжку хтось курить. Це небезпечно; до того ж я не застрахований.

Моє прохання переказали Квіквегу, він одразу ж на нього пристав і знов уклінним жестом запропонував мені лягти, а сам відсунувся на самий краєчок, ніби хотів сказати: я до тебе і пальцем не торкнуся.

– На добраніч, хазяїне, – сказав я. – Можете йти.

Я ліг у ліжко і заснув так міцно, як не спав ще ніколи в житті.


documentaziezwr.html
documentazifhgz.html
documentaziforh.html
documentazifwbp.html
documentazigdlx.html
Документ Розділ З